Розповідаючи про себе, можна знаходити логічні пояснення й водночас не знати, як описати саме переживання. «Я все розумію, але всередині інакше» — зрозуміла відправна точка для розмови. У символдрамі поряд зі словами з’являються уявні образи. Не для того, щоб фахівець вгадав прихований зміст, а щоб було що уважно дослідити разом із людиною.
Що називають символдрамою
Символдрама, або кататимно-імагінативна психотерапія, належить до психодинамічних підходів. Вона використовує роботу з уявою та пов’язує її з почуттями, конфліктами, бажаннями й захисними способами реагування. Метод розробив Ханскарл Льойнер.
В Україні його представляє, зокрема, ІРСГП — Інститут розвитку символдрами та глибинної психології. Членство в організації та завершення певної навчальної програми — різні відомості: назва методу сама по собі не повідомляє про кваліфікацію конкретного фахівця.[1]
Що відбувається під час роботи з мотивом
Після підготовки фахівець може запропонувати мотив — тему для уявлення. Людина описує те, що виникає, а фахівець супроводжує її в діалозі: уточнює деталі, емоції та можливі дії в образі. Мета не в тому, щоб отримати гарну картинку.
Після імагінації пережите обговорюють і співвідносять із життєвим досвідом. Іноді пропонують малюнок, щоб повернутися до образу на наступній зустрічі. Образна частина не замінює весь терапевтичний процес: розмова до неї та після неї теж має значення.[2]
Умовний приклад: квітка біля огорожі
Уявімо, що людина описує квітку в маленькому саду. Їй подобається квітка, але дратує огорожа. Це умовна сцена для пояснення, не історія клієнта. З неї не випливає, що огорожа обов’язково означає партнера, батьків або будь-яку іншу конкретну людину.
Доречніше дослідити досвід: «Що саме в огорожі неприємне?», «Як вам зараз біля неї?», «Чого хочеться цій квітці?» А пізніше — обережно запитати: «Чи є у вашій теперішній ситуації щось схоже на це відчуття?» Відповідь «ні» також має залишатися можливою.
Для однієї людини огорожа могла б бути захистом, для іншої — обмеженням, а для третьої — просто деталлю саду. Навіть у тієї самої людини значення може змінюватися. Без її власних асоціацій поспішне пояснення більше розповість про здогадки співрозмовника, ніж про переживання автора образу.
Як образ пов’язується з життям
В описі методу ÖGATAP імагінація є доповненням до психодинамічної розмови. Сцени й емоції, що виникають, надалі обговорюють і опрацьовують. Тому запитання «як це пов’язано з моїми стосунками чи тривогою?» важливе, але воно не має наперед визначеної відповіді.
Можна помітити власну звичку відступати, потребу в допомозі чи складність наблизитися до чогось бажаного. Такі спостереження залишаються матеріалом для діалогу, а не доказом діагнозу. Наступне питання практичне: що з цього ви хочете краще зрозуміти або перевірити у звичайному житті?[3]
Чим це відрізняється від прослуховування аудіо
Запис із пропозицією щось уявити не може ставити уточнювальні запитання, змінювати план відповідно до вашої реакції або помітити, що вам важко. Індивідуальна робота містить саме цей живий зворотний зв’язок. Уявити образ за аудіо й пройти психотерапію — не одне й те саме.
Так само МАК-карта є готовим зображенням, яке людина розглядає, тоді як у роботі з імагінацією сцена виникає в уяві. Обидва формати можуть давати матеріал для роздумів, але їх не варто називати взаємозамінними.
Про темп, згоду та очікування
В описі DGKIP поряд із роботою з конфліктами є підтримувальні елементи й увага до внутрішніх можливостей людини. З цього не випливає, що будь-яка образна вправа заспокоїть кожного або що складні спогади варто досліджувати самостійно.
Перед початком можна запитати, навіщо пропонується саме ця вправа, як повідомити про дискомфорт і що відбуватиметься після неї. Ви можете не погодитися на імагінацію, зупинитися або повернутися до розмови. Якщо під час самостійної практики стан погіршується, не потрібно доводити її до кінця через силу.
На консультацію можна прийти й без знань про мотиви. Початком буде ваш запит, а не перевірка здатності правильно уявляти.[2]